Самотнє місто
Проходжу порожню Торгову. Зупиняюся на хвилину біля кафешки, яку любив через смачну каву. Тепер це щось із претензією на щось модне. Проходжу повз ще не знесеного уродженця Одеси маршала Малиновського, між іншим, це той простий у дитинстві мужик, який зумів вивчити французьку мову і стати знаменитим полководцем. Гаразд.
Виходжу на Преображенську. І вона, і Софіївська, яку пройшов майже не помічаючи, що два коти-близнюки гріються на сонечку, - абсолютно порожні. Біля банкомату банку «Південний» мене застав вибух. От, як розуміти цю фізіологічну реакцію? Я присів. Потім підвівся. Потім рушив до банкомату. Зняв грошики і знову покрокував у бік Дерибасівської. Вийшов. Пряма лінія. Порожня. Тільки туристичні електромобілі із закликами екскурсоводів: «Покажемо вам кримінальну Одесу!».
Яку, яку Одесу?!?
Я пам'ятаю Дерибасівську різну. В юності я там зустрічався зі своїм однокурсником Славком Мостовим і ми йшли до нашої однокурсниці Люсі Дробітько. Потім осідали у «Вітерці», - кав'ярня в міському саду, де на нас уже чекали Жора Ісаєв і Валера Іванов... Гутарили. Пили дешеве вино. «Шипучку».
І чекали, коли остаточно стемніє, щоб піти на веранду. Це було улюблене місце, звідки можна було побачити порт, морський вокзал і яскраві вогники теплоходів, що готувалися до відходу по «Кримсько-колимській».
Тепер немає ні теплоходів, ні «Ветерка». Замість нього Володя Булгаков створив на пару з дружиною прекрасний ресторан «Клара-Бара», а теплоходи або порізали, або продали. Іду Дерибасівською. Порожня. Два-три перехожих. Зрідка виє сирена, але дивлюся на годинник: якщо через п'ять хвилин немає вибуху, значить «балістика» б'є не по центру. І на тому спасибі.
Так і живу. Якщо вистачить духу, розповім про прикмети, які заспокоюють.
